Визнання договору неукладеним за Цивільним та Господарським кодексами України

С. В. Томчишен
кандидат юридичних наук, доцент кафедри правових основ підприємницької діяльності
Навчально-наукового інституту права, економіки та соціології ХНУВС,
партнер юридичного товариства «Юрпайінтел»

Кожний договір встановлює, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки сторін, якщо при його укладенні будуть дотримані умови, які вимагаються для того, щоб договір мав юридичну силу. У зв’язку з цим питання, чи породжує договір для його сторін передбачені ним правові наслідки, є першим, яке з’ясовується при розгляді судових спорів, пов’язаних із виконанням договорів. Вирішення цього питання насамперед пов’язане із з’ясуванням того, чи було договір укладено та чи відповідає такий договір загальним вимогам, дотримання яких є необхідним для визнання його чинності.

Тривалий час такі вимоги містив Цивільний кодекс УРСР 1963 року. З прийняттям нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Господарського кодексу України (далі – ГК України) норми, що регламентують порядок укладання цивільно-правового та господарсько-правого договорів і визначають умови їх чинності, були втілені у цих двох кодексах. Мета нової кодифікації — створити концептуально нове законодавство, яке б ефективно регулювало майнові та немайнові відносини, що виникають як у повсякденному житті громадян, так і у сфері господарської діяльності. Для забезпечення узгодженості при одночасному застосуванні до договірних відносин норм ЦК України та ГК України їх норми були побудовані за принципом ст. 175 ГК України, згідно з яким норми ГК України в частині регулювання договірних відносин у сфері господарської діяльності визначені як спеціальні щодо загальних норм ЦК України.

З цією метою в ГК України передбачено низку норм, які мали більш детально конкретизувати принцип співвідношення його норм щодо господарських договорів із нормами ЦК України. Втім аналіз норм ЦК України й ГК України, які стосуються порядку укладення цивільно-правових та господарсько-правових договорів, дає підстави зробити висновок, що вони не були належним чином узгоджені між собою. Так, з одного боку, в ч. 1 ст. 179 ГК України зазначається, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України та іншими нормативно-правовими актами щодо окремих договорів. Проте, з іншого боку, ГК України містить власні норми, які визначають загальні умови укладення господарських договорів та умови їх чинності (статті 179–181 ГК України).

Аналіз норм ГК України, які стосуються загальних умов укладення господарських договорів, дає підстави зробити висновок, що вони досить детально визначають порядок укладення господарських договорів та умови їх чинності. Проте за своїм змістом норми ГК України, які визначають порядок укладення господарських договорів, відрізняються від загальних норм про договори, що містяться у ЦК України (глави 52, 53 ЦК України). У зв’язку з цим часто постає проблема вибору належної правової норми, яка має бути застосована при вирішенні питання, чи було договір укладено та чи додержано вимог, що є необхідними для його чинності.

Слід зазначити, що визнання договору укладеним та визнання його чинності хоча і обумовлюють єдиний правовий наслідок – набрання договором юридичної сили, однак, ці поняття є різними за змістом. Так, коли договір не відповідає вимогам, встановленим для визнання його укладеним, він є неукладеним, іншими словами, договору взагалі не існує. Якщо ж укладений договір не відповідає вимогам, додержання яких є необхідними для його чинності, він визнається недійсним на підставі прямого припису закону (нікчемний) або може бути визнаний недійсним судом.

Ураховуючи це, в межах, окреслених назвою теми цього дослідження, розглянемо співвідношення норм ЦК України і ГК України стосовно випадків визнання цивільно-правового і господарсько-правового договорів саме неукладеними.